- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
Антологія українського самвидаву. Роки 2000-2004. Видана в Києві, 2005 року. Конторою “Буква i цифра”.
Правда в усіх нюансах. Прочитати цю чарівну книжку повністю якщо й не неможливо, то вкрай важко. Принаймні, я від себе цього й не чекала. Цілком правильно не чекала, бо досі не можу сказати, що прочитала усю Антологію від початкової “дабі” в адресі самвидав.нет на першій сторінці обкладинки до слова “сайт” на обкладинці зворотній. I навряд чи колись дочитаю. Не тому, що не цікаво. А тому, що є такі книги, які просто не читаються повністю i назавжди. Зокрема, антології як тип видань. I в тому їх найбільша цінність. Це книги багаторазового використання (зауважу – рідко коли багаторазового прочитання). А ще тому, що оця конкретна антологія – зовсім не книжка i навіть не журнал (i хай вас не дурять афіші та продавці у книжкових крамницях!). Це світ. А світ ми цілісно не сприймаємо – все ведеться поступово i фрагментарно. Не подумайте, що я виправдовуюсь за свої лінощі. Просто така ситуація швидше за все спіткає кожного, хто візьметься читати Антологію.
Отож, світ. А чого ви чекали від лабіринтів українського самвидаву? Звісно, ви закинете – кожен твір є світ. Але облишимо філософію (не втримаюся від цитати з набору “будь-що, що коли-небудь з'являлось на samvydav.net” (верхній рядок кожної сторінки): “поки дочитаєшся до того моменту, де стає цікаво, це ж можна поїхати. скиньмо філософію з парахода” – сторінка 57,80%). Панове активісти самвидав.нет дійсно створили собі світ. Створили себе під численними назвиськами. Створили собі світогляд. Понастворювали собі текстів. А Антологія – звіт про життя цього світу. Апологія його – бо інтернет-світ, аби мати претензію на визнання у світі реальному (i тут облишимо філософію), мусить створити щось таке, що можна помацати, побачити, принюхатися, купити за п’ятнадцять гривень у львівській книгарні, спробувати впхати у сумку, а коли не вийде, то возити в руках у час-пікових маршрутках на заздрість іншим киянам/львів’янам/харків’янам/житомирянам/івано-франківцям та гостям міста.
А заздрити є чого. Як не позаздриш у час-пік людині, що везе яскраво-салатову книжку в м’якій обкладинці габаритами 20x20х2 см?
На сторінці 00,00% цього стимулятору гарного настрою маємо інструкцію до використання. Себто, коментуються й означуються власне авторські тексти i “нелітературні елементи” (цитата з передмови, ст. 0,68%), до яких автор(и) передмови зараховують “живі коментарі, випадкові опитування та текстові банери”. Тож виходить формальний калейдоскоп. Футуристам бальзам на рану. Найвідоміші суб’єкти самвидавівського світу (такі от як гіггз, тандем Лисий i Бубен, цитрусова, Суксія, потойбічна, мусій, behemot) човгають по сторінках, ніби дають коментарі творам (але насправді, як то завжди буває в подібних общинах, переважно спілкуються про своє) i задають тон усій Антології. Буває, пишуть щось цікаве i мудре, але найбільше переливають з пустого в порожнє (принаймні, як на гостя в їхньому світі). Текстові банери – ото ж воно i є, те “будь-що, що коли-небудь з'являлось на samvydav.net” (верхній рядок кожної сторінки) – радують око, частенько влучні й дотепні. Є чим потішитись.
Але форма, шановне панство, в Антології вирішує не все – i то як на диво. Бо найзначніші елементи світу (це я вже про авторські тексти безпосередньо) мусять мати який-не-який зміст. Сумнівний епітет “який-не-який” можна віднести далеко не до всіх таких текстів, i це явний фактор радості за самвидав.нет i мережевий самвидав загалом. Чи є це література? Питання, що хвилює i самих фундаторів самвидав.нету. Схитруємо – послугуємось визначенням літератури іллі стронґовського: “література, це тексти, які продаються, а текст це набір знаків (символів, літер, гієроґліфів), який піддається сприйманню як цілісність” (див. інтерв’ю зі стронґовським на Точці). Отож, безперечно, усе це – література, принаймні, відколи продається у львівських книгарнях за п’ятнадцять гривень. Але, зогляду на те, що користувачі мережі переважно за це користування платять, інтернет-тексти теж по-своєму продаються. Тобто, все в порядку. I як би там не кривили носами метри укр.суч.літу (я от взагалі сумніваюся, що такі, про яких йдеться, підозрюють про існування мережевого самвидаву), а тікати від якісно нових явищ безглуздо.
В Антології вміщено твори знаних i поза мережею людей, зокрема Андрія Підпалого, Олександра Ворошила, горобчука богдана-олега, Петра Щербини, того ж стронґовського. Маємо тут чимало цікавих текстів, підписаних псевдонімами Громадянин Хайло, Норма, Острозький, Роберт, Суксія, Братан, чи прізвищами/іменами Михалко Скаліцкі, Катерина Маслик. Текстів, що мають перспективи у тій, другій, “справжній” літературі. Або просто веселять.
Але не так літературною цінністю чи безцінністю творів, не так яскраво-салатовою обкладинкою важлива Антологія. Це матеріальний доказ того, що література в мережі є. Література така, що може дати фори текстам деяких сучасних друкованих літ.збірок чи альманахів. Література навмисне анти-естетична (втретє облишимо філософію), навмисне каверзує мову, навмисне дратує натуралізмом i “непрофесійністю”. Так, великий її відсоток – те, що пишуть усі більш-менш здатні на те люди в певні періоди свого життя. Але це ж світ. А де ви бачили, щоб у світі був більший відсоток якісно досконалого, ніж посереднього?
Тож, шановне панство, не треба чекати друкованих доказів – треба звикати. Життя на нових носіях моделює літературу на нових носіях.
Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
Пошук по сайту
всі публікації
Антологія українського самвидаву. Роки 2000-2004. Видана в Києві, 2005 року. Конторою “Буква i цифра”.