Твір: Гімн демократичної молоді
Автор: Сергій Жадан
Видавництво: Фоліо, Харків
Рік: 2006
Жанр: Оповідання
Оцінка: 9/10

“За всім цим стоять сльози, нерви і любов твоїх однолітків. Саме сльози, нерви і любов, тому що всі біди і проблеми твоїх однолітків починались разом зі статевим дозріванням і закінчувались разом із дефолтом, і коли щось і може примусити ці розпечені слов`янські язики замовкнути, а ці сильні прокурені легені затамувати в собі повітря – це любов і економіка, бізнес і пристрасть, у своїх найнеймовірніших виявах – я маю на увазі і пристрасть, і, звісно, бізнес, усе інше лишається поза течією, поза темним бурхливим потоком, у котрий ви всі стрибаєте, щойно досягнувши повноліття. Все інше залишається накипом, колами на воді, необов`язковим доповненням до біографії, розчиняється в кисні, і хоча так само видається життєво необхідним, проте насправді таким не є. Чому? Тому що насправді ніхто не помирає від нестачі кисню, помирають саме від нестачі любові або нестачі бабок.”

Згортаючи чорні полотнища анархістів над українськими містами, розпускаючи “лівий марш” та акції громадської непокори, Жадан, уже як зрілий чоловік, переглядає радикально-національну ідею “Anarchy in Ukr” у напрямку її реалізації на соціально-побутовому грунті. Часи здорового молодого хуліганства і безшабашності залишаються далеко позаду. Тепер герої Жадана змушені жити в нових умовах – умовах вільного ринку, дефольтів, обвалів на біржах, нестабільності економічної ситуації, необхідності власного бізнесу, стрьомності власного бізнесу з причин нестабільності економічної ситуації, обвалів на біржах, дефолтів. Ніякого тобі державного регулювання цін, ніякої націоналізації підприємств – суцільна педерастія, що не породжує нічого окрім почуття власної відповідальності за усе, що відбувається. Так закінчується молодість з її абсолютним похуїзмом, так приходить зрілість. Націонал-анархію витісняє демократія, хоча це, в принципі, враховуючи національну специфіку та менталітет, ніфіга не змінює.

“Знаєш, у мене був знайомий, який пояснював мені, в чому різниця між сексом і любов`ю. – І в чому? – запитав Санич. – Ну, грубо кажучи, секс – це коли ви трахаєтесь і після траху ти хочеш, аби вона пішла. А любов, відповідно, – це коли ви трахаєтесь і після траху ти хочеш, аби вона якомога надовше залишилась.”

“Гімн” переповнений любовю. Не тільки гетеро і гомофобною. Там достатньо любові до ближнього, до способу життя і мислення, до бізнесу, до соціальної справедливості в особливо крупних розмірах, узбецьких наркотиків, до перетину державного кордону, водяри, Харкова, до кавказців, братів Лихуїв, до гіпсокартону і кінематографу, до всюдисущих пожежників, до податкової адміністрації, губернатора – себто, до демократії загалом. Що ж до любові у значенні кохання, то книгу взагалі можна назвати повчальною. Кохати – це необхідність без якої можна просто загнутися. Приблизно так, як і без грошей. Навіть гірше.

“Все твоє життя – це боротьба з системою. При чому ти з нею, курва, борешся, а вона на тебе навіть уваги не звертає. Вона, щойно ти зупиняєш її на вулиці і починаєш валити просто в очі все, що думаєш, демонстративно відвертається до випадкового перехожого і питається котра година, збиваючи весь твій пафосі лишаючи тебе сам на сам зі своїми протестними настроями.”

Демократія – це така мутна штука, яка приносить тобі свободу та гроші, водночас обмежуючи твою свободу, відбираючи у тебе гроші. Демократії бракує надійності. Її постійно треба тримати на короткому повідку. В іншому разі вона потягне тебе у таке гівно, з якого потім доведеться довго відмиватися. Можливо, у цьому і є весь кайф – у відмиванні, тобто, у боротьбі. Боротьба на сторінках книги може здатися дещо пасивною. Але це лише тому, що розгорається вона переважно всередині – це внутрішня боротьба героїв за власне щастя, або й просто за власний вибір, яким би нерозумним він не був.

“У Харкові п`ятнадцять років тому, нормально стояли брати Лихуї – Гриша і Сава, кришували гуртожитки, так би мовити – із мовчазної згоди адміністрації. Хоча спробувала б адміністрація що-небудь сказати Саві чи, тим більше, Гриші, думаю, брати б її всю з`їли. Братами брати Лихуї були нерідними, але кров у них текла спільна, я в цьому не сумнівався. Стояли вони справді нормально, вороги їх поважали – вони могли вийти удвох на стінку, їх ламали і змішували з чорним харківським грунтом, вражені їхньою мужністю та їбанатством вороги відносили їх на плечах додому й викликали швидку, брати відлежувались, заливали рани спиртом (я зараз говорю про душевні рани), і знову йшли у бій. Це викликало якщо не повагу, то, принаймні, острах – попадеш під такого, мов під екскаватор, лікуйся потім, якщо зможеш. В кінці дев`яностих, оримавши свою критичну масу шрамів і черепно-мозкових травм, брати вирішили, що досить їм пиздитись із неграми на футбольному майданчику, тим більше, що он їх скільки – негрів, цілий континент, а їх – братів Лихуїв – лише двоє, та й то нерідні, тож вирішили вони вийти з кримінальної тіні і якось легалізуватись, наскільки це можливо в умовах нашої піднебесної республіки.”

Шість історій, взаємоповязані мандруючими персонажами, серед яких і найгеніальніші, на мою думку, герої Жадана – брати Лихуї – виразники глибокої життєвої філософії або іншими словами просто розпіздяї від природи, катком проїздять по гнилих підвалинах нашого суспільства, залишаючи глибоку борозну у твоїй сірій речовині під назвою мозок. Єдине, з чим я досі не можу визначитися, так це те, ким варто вважати братів Лихуїв, Кагановича, отця Лукіча, Сан Санича, Славіка, Віку – рідкими придурками чи суперпозитивними персонажами. Схиляюся я більше до другого варіанту. Важко гнати на тих, хто протягом усієї книги тебе жорстко посміхав, викликаючи усі види сміху – від іронічної посмішки до голосного реготу. І дійсно, попри усю ліричність, “Гімн демократичної молоді” просто переповнений гумором. Частково це відбулося через згадуваних уже братів, сильно через талант Жадана писати, а також, можливо, від того, що життя у нас таке – просто божевільне і веселе.