Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" :: Точка - література у русі
- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
  драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
   Пошук по сайту

   Нові публікації
Requiem на замовлення (Трагіфарс без антракту).
( БайБаК)
КОМЕДІАДА \.
( БайБаК)
Василько.
( Гелена Вербіцка)
Як справляти враження.
( Люлява)
Кризовий альбом.
( Люлява)
всі публікації

   Відвідування:
переглядів: 143
відвідувачів: 27
всього: 143117



сумно? - інтернет-видання про культуру




  “Єа Ё­бЄЁҐ 100x100


Михайль Семенко - Поезія






Дні неминучі

Ждуть спереду моторошности дні —
Дні неминучі.
Горіння, зимність витримати мені
Страшної бучі.


Я надіну, надіну на груди міцні
Сталевий панцир.
Хто, хто шляхи зітре мені?
Виходь уранці.


За містом хмари, дими страшні,
Блиски сліпучі.
Ждуть спереду моторошности дні,
Дні неминучі.

1917 p.

 

 

Бронзове тіло

В мене бронзове тіло
На білім піску
Скільки іскор горіло
На яснім струмку


Скільки плямок тремтіло
На обличчі води
В мене бронзове тіло
Я — молодий.

 

 

Кондуктор

Багнеться бути
Кондуктором на товарному потязі
В похмурну ніч
Темну ніч
Осінню дощову
Сидіти на тормозі
У кожусі
Зігнувшись і скупчившись
Дивитись у прірву рухливу
Про дні що минули
Що всерці зосталися
Ясними плямами
Про образи згадні
Заснулі у грудях навіки
Навіки
Мріять
Мріять
Вдивляючись в сутінь

 

Океан

Я не знаю — є
Що ще більш таємне
Як це співуче слово —
Океан.
Скільки людей-героїв
В твої простори впивалося —
Скільки надій ламалося
Крізь туман.
Скільки народів твоїми водами —
Крізь піну невірних хвиль —
Змагалося з бурями й непогодами
Проклинало могутній
Штиль.
Скільки губів безгучно зціпилось
В бажанні непевних ран
І проклинало — й благословляло
В шепоті:
Океан.
І я — закоханий — я наче мрію —
Прагну хвилинами найгостріших стум
До тебе — в обрій — приходь — зогрію
І душа повна невиразних
Ран.
Що це мені й сьогодні вдарило —
За колом полярним — барабан?
Серце в мені клично захмарило —
Океан —
Океан!

 

 

ПАРИКМАХЕР

Сьогодні вдень мені було так нудно,
Ніби докупи зійшлись Олесь,

Вороний і Чупринка.

Почувалося дощово і по-осінньому облудно —
В душі цілий день

парикмахер на гітарі бринькав.

Іноді думав про неї й робив ескізи листа —
Що не гадався їй надісланим бути.
Згадав кілька французьких фраз забутих,
Разів зо два поглянув на образ Христа.

Наспівував банальні вальси безголосно,
Дивлячись на стелю в брудне павутиння.
Ні, мені було тільки тоскно — тільки тоскно…
В серці моєму розкладалась диня.

13. XI. 1916. Владивосток

 

 

МИЛА ЙДЕ

Червоноплямиться за оградою парку —
То мила йде.

12-25. VII. 1917. Владивосток

 

 

 

Поет

Я про тихi тiнi спiваю
I про боязну в серцi гру
На цих струнах я граю
Доки їх не порву
Про тихi тiнi спiваю я.

1913 р.

 

 

Я хочу

Я хочу кожний день
все слiв нових
Нових нових пiсень
iдей нових


Я хочу кожний час
новожиття
Горiть палать в екстазi
почуття


Нових нових пiсень
i тем нових
Я хочу кожний день
рокiв нових!

Київ. 1914 р.

 

 

Бажання

Чому не можна перевернути свiт?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити.
А то тiльки ходиш, розводячи руками.
Але хто менi заперечить перевернути свiт?
Мiсяця стягнуть i дати березової кашi,
Зорi вiддати дiтям — хай граються,
Барви, що кричать весняно, — служницi Машi.
Хай би одягла на себе всi отi розкошi!
Тодi б, певно, Петька покохав її,
скiльки б було сили.
А то ходиш цим балаганом, що звуть —
природа,
Й молиш: о. хоч би вже тебе чорти вхопили!

Київ. 1914 р.

 

 

Місто

Осте сте
бi бо
бу
вiзники — люди
трамваї — люди
автомобiлiбiлi
бiгорух рухобiги
рухливобiги
berceus* кару
селi
елi
лiлi
пути велетнi
диму сталь
палять
пах
пахка
пахiтоска
дим
синiй
чорний ди м
пускають
бензин
чаду жить
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбензин
авто трам.

Київ. 1914 р.

*Berceus — колискова (фр.).

 

 

Мій рейд у вічність — ІІ

Слухайте шепiт хвої на хребтах
i гомiн вiкових вiт.
Не можна затуляти сучасним
життям
життя тисячолiть.


Будьте вдячнi вiчностi, що живе
в вас,
оживлюйте кожну
рiч.


Коли знайдете в землi напiвзгнилий
людини таз —
ви з людиною
вiч-
на-
вiч.


Не будьте мертвими археологами,
минуле не розкладайте
номенклатурою
механiстичною!
Гляньте: в
гробницi лежить мумiя фараона,
i бiля неї — його
зубочистка.


Мiльйоннi когорти лежать кiстяками
таких же футуристiв, як
ми.
I вони будували "вiчнi" стiни i
брами
i в боротьбi лягли
грудьми.


А ви хочете зробити з людини якусь
платонiвську iдею,
коли кожна людина — повна вiчностi
вщерть.
Мiльйони сучасних i майбутнiх людей —
мiльйони людей
смерти.


Так не вмирає життя.
Так ми iдем у вiчнiсть.
Атлант-ель-стан,
Нiл-ель-стан —
змiняє наш
Днiпр-ель-стан.
От чому, коли i я вмру —
покладiть зi мною вмiстi
мою зубочистку
i мiй
чемодан.

1928 р.

 

 

Сільський пейзаж

О
АО
АОО
ПАВЛО
ПОПАСИ
КОРООВУ

 

 

Крим
(Самотність)

Місяць
сходить над кипарисами
вночі -
водить вітер
смуги по морю -
а вдень
від Ай-Петрі
з розім'ятих жмень -
різнобарвні
веселі
мінливі
плями -
аж до
берега
де Ірочка ходить
по зелених схилах
у светрі.
У виноградниках
в букетах
зелені
кинуто білі палаци -
чужі -
нудні -
а в глупу ніч
як нічого не бачиш -
сни.
Порожня лірика під сонцем
Нудна під місяцем
Над бутафорним краєвидом-морем
Криму -
і ходиш
сам
і ловиш гони в жилах
і молиш
безгучно і
квилиш:
Гори -
Камінь -
Ліс -
Берег -
якби
чорт приніс
будь-якого
в дверях
Ялового

Михайло Яловий (Юліан Шпол) - український письменник, один час належав до аспанфутів.

 

 

СОНЦЕКРОВ

Без сонця жити я не хочу
Стерпіть не можу я холодних ліхтарів
Я сонцекров люблю і в крові сонце
І знову сонце в кровофарбах малярів
А як затулить хмара моє сонце
Ще не холоне моя кров тоді
Вона горить палає й рве охоче
Щоб не коритися ні палу ні воді
Вона бере мене і линем разом вгору
І сонце зустрічаєм знов
І кричимо:
Сонце
Драстуй —
Шле тобі привітання бунтливий Семенко!

4. I. 1914. Київ

 

 

ПРИТИСНУТИЙ

Ще нижче поклонись! Ще кланяйсь, кланяйсь!
Вони здобутки всі зараз тобі дали —
І Ігор, і Бальмонт, і Білий, і Чурляніс —
Всі хором і ретельно так гули:
Семенко — кланяйсь, кланяйсь!
— Ні, не схилюсь,
Смерть буде перемогою моєю,
Коли я буду сам,
А коли ні…

4. I. 1914. Київ

 

 

* * *

…про білі ночі. про рожевий сутінок. про ко-
лихання сіроморя в туманах. про найтихший
гуркіт. про найтихший стогін. хвилі. душа. нові
пісні на старій віоліні. найтихший плюск. най-
тихший гомін. шепіт у молодокущах. і хвилі.
і душа. метелик білий. метелик синій.

…ах, Стрункодівчина. Русодівчина. Руходів-
чина. Теплодівчина в ажурній сукні. тонкостан-
на. гнучкостанна, в рожевих сутінках. серед
сірих берез.

…про білі ночі… про рожесутінок.

11. III. 1914. Київ

 

 

* * *

Потяг пролинув. Її вже нема.
Зникли очі й веселий рот.
Залишилась в уяві всмішка німа.
Осиротів мій bloc-notes.

11. V. 1914. Київ

 

 

ЧЕТВЕР

Мені сьогодні тоскно — може тому

Що дощ іде.

Ах невже тільки тому тільки тому?

Місця нема ніде.

Сьогодні середа — лише завтра побачусь

Завтра четвер.

Я з нудьгою своєю ношусь не розстанусь

Нудьга нудьга відтепер.

17. VIII. 1916. Владивосток

 

 

П’ЄРО КОХАЄ

Я мовчу
До тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь
Я смутний
Я смутний
Я смутний
Бо щось душу стиска мов кошмар навісний
Я веселий
Бо в смутку є пелюст невмерлий

Я не хочу буть листом осінньо-зотлілим
Не хочу про зиму зітхать восени
Хочу бути смілим
І жду весни

Хочу буть в парку і милій читати Верлена
Хочу кружляти я з нею у парі в юрмі
Багнесь ноктюрнів Шопена
Душу її зрозуміть

Хочу заплющити очі тісніше тісніше
Душу свою відчувати струнніше струнніше
Я люблю
Я люблю
Я люблю

Я мовчу
І до тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Що чую — я в душу до тебе віллю
Я признаюсь.

8. IX. 1916. Владивосток

 

 

ВОНА

Вона мене оболесила, вона мене занадсонила —
Мені ж здавалось, що підійме мене до вершин!
Ах, невже вона навіки серце моє розореолила!
Ах, невже, невже тут мені кінець і загин!

21. X. 1916. Владивосток

 

 

ЗОРІ РЕКЛАМ

Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.
В нім — безліч мук і крихта милості,
А зрештою від нього я умру.

Хто казав, що для кохання йдуть на ешафоти?
Хто казав, що кохання — то єднання душ?
Ах, не нагадуйте і не підходьте до мене доти,
Заким я не зміцнію і не скажу: не руш!

А може тому, що вже витислись соки…
Може тому, що сонце зміняли на зорі реклам?..
Роки ж ідуть — ідуть же наперед роки?
І взагалі — нам не знищити ж плям?

Так гниє і валиться, зоставляючи прирости,
Свою виснаженість кидаючи моралі, добру.
Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.

16. II. 1917. Владивосток

 

 

НЕВРАСТЕНІЯ

Нерви. Рухливі в безсиллі.
Зимність. Потворна, як жах.
Думки похилі
В небесах.
Безсилля душить.
Напруження з центру.
Туга силу живу заглушить, заглушить,

заглушить —

Як здиблю мертву.
Не мислить про найдорожчі вії.
Не розміцнітись, щоб не зобачить загин.
…Нерозважність хуртовин…
Неврастенія.

22. XII. 1916

 

 

ГАЗЕТЯР

День ідейного краму
Новин, крові і хмар
Дай телеграму,
Газетяре!

Захвати, пориви й вигуки.
Декларації, наради.
Смішні комічні крики
І настрій радий.

Преклоніть, схиліть хоругви
У час найтихших свят,
Ах, не підводьте голови —
Ще гармати не сплять!

6-19. VII. 1917. Владивосток

 

 

 

УМИРАЄ ХЛОПЧИК

Я здоровий і обідаю двічі на день.
Сонця в мені великі куби.
Біль мій ніким не розгаданий,
Але я до болю звик.

Я заздрю маленькому хлопчикові,
Що вмирає у хорих муках.
“О! відкіля ці руки нові?
Не було ж рук…”

Я здоровий і двічі на день обідаю.
Газель умирає у день охмарений.
Але я хочу — чому — не відаю
Туберкульозних марень.

 

 

НА РОСІНАНТЕ

Я не люблю тиші й суму,
Коли плину andante.
Я люблю, коли мчить, повна глуму,
Моя Росінанте.

Не спинить, не спинить ніхто
Наш біг експресний.
Ми обганяєм і кпим авто —
Зими, весни.

Залесливо-мерзотно лізе на нас,—
Станем в бій, одкаснись від неї —
Хай сяє незмінено
Ясна Дульцінея.

 

 

МІСТО

Вдихаю я тонку отруту
Садів гамірливо-бензинних.
Люблю розпачливість забуту
Незнайомої Зіни,

ажурний капелюх незнайомої Зіни.

З шостого поверху дивлюсь на стіни —
В надвечірній час, коли дими мережчаті.
Люблю міста мініатюрні сонатини,
Без свідків за орхідеями стежачи.

 

 

ГРАМОФОННИЙ ТУШ

Літхар самотній пустинним вечором
Не сполохує повільні рипи —
Як вона ходить з повітовим фельдшером
Де квітнуть і пахнуть липи.

Нерухомі, вслухаються в голоси мовчанні —
Про кохання, про єднання душ.
І на зло викине з вікна,

у безвідраднім спочуванні,

Стара панна грамофонний туш.

 

 

ЧИСТИЛЬЩИК ЧОБІТ

Кинь ранкову газету, маестро,
Поставив на твою машину чобіт.
Ріг всміхається затурбованим сестрам,
Кожний своє діло робить.

З гаманця виконав відповідний мінус —
Можеш продовжувати своє читання.
Я залишу тебе на розі, але ніде не дінусь.
Виблискує за будинком позолочена баня.

1918. Кибинці — Київ

 

 

ЖАЛІБНУ СУКНЮ

У тінях смерку полохливих,
Збираючись на концерт,
В кімнатці синій мрій бурхливих
У дзеркалі зобачив смерть.

Злетів із серця посміх білий.
Зайшов я необачно й рано.
І голос твій — такий несмілий:
Ах, я не вбрана.

Коли прийду колись я вдруге
І сміливо у двері стукну,—
Ти зодягни, на фоні туги,
Жалібну сукню.

 


Михайль Семенко - Дещо про автора

© "РаУВРРвСРСР" - Авторський проект Ольги Кліпкової


Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.

далі
всі нарізочки/звіти
"Я, “Побєда” і Берлін" Кузьми Скрябіна
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
вся критика
Розстріляне відродження
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
РаУВРРвСРСР
Тарас Прохасько
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.

Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
всі персоналії
© 2004-2008 In Web We Trust       Розробка Сергія Паранька. Дизайн та програмування: Антона Янюка