- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
“Юліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і – дивно! – з його капелюша тече чомусь синя вода…
Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку!” [14, т. 1, с. 120, 124] – такими словами вітав Микола Хвильовий у своїй «Вступній новелі» Юліана Шпола, одного зі своїх найближчих друзів та однодумців, талановитого поета, прозаїка, драматурга, громадського діяча, відомого у 1920–30-тих роках і майже забутого на сьогодні.
Юліан Шпол (так само, як “М. Я”, “Мих. Кр-ий”, “Михайло Красний”) – літературний псевдонім Михайла Омеляновича Ялового. Він народився 5 червня 1895 року в селі Дар-Надежда Костянтиноградського повіту на Полтавщині (сучасний Сахновщинський район Харківської області; Костянтиноград після 1922 року нарекли Красноградом) у сім’ї волосного писаря. Він мав іще двох братів – Грицька й Костя, обидва вчителювали [див.: 11, с. 58–59].
Початкову освіту Михайло Яловий здобув у Миргородській гімназії. А 1916 року юнак почав студіювати медицину в Києві, в Університеті Святого Володимира. Проте університетського курсу йому закінчити не пощастило, оскільки він захопився революційною діяльністю. Його найбільше приваблювали політичні погляди та програми соціалістів-революціонерів. Перші роки в житті Ялового після університету видалися напрочуд жвавими. Під ту пору він повністю присвятив себе політичній боротьбі. Після Лютневої революції майбутній письменник повернувся із загоном червоногвардійців до Костянтинограду, аби провадити тут агітацію серед селян. Спочатку в місті було створено революційний комітет, а 13 січня 1918 року політпрацівники загону створили й органи радянської влади. До складу виконкому Костянтиноградської Ради робітничих і солдатських депутатів увійшли А. К. Могилат, Михайло Яловий та інші. У тому ж таки 1918 році Яловий стає членом Української Комуністичної Партії, а невдовзі (у 1920-му) перейшов до лав КП(б)У. У 1918 році Михайло Яловий обіймає посаду редактора в газеті «Селянська біднота», де під псевдонімом “Михайло Красний” публікує агітаційну казку “для дорослих” «Треба розжувати». Під добу “горожанських воєн” Яловий брав активну участь у боротьбі з німцями, петлюрівцями та гетьманцями. Під час Гетьманату навіть сидів у полтавській в’язниці. Трохи пізніше, ставши на бік боротьбистів, Яловий працював у Одесі та на Херсонщині. До речі, пізніше Михайло Яловий яскраво змалює боротьбистів у своєму романі «Золоті лисенята».
У 1919 році у складі делегації боротьбистів майбутній митець відвідував Галичину, де взяв участь у переговорах із радикалами з приводу об’єднання політичних сил, які виступали за суверенність України. Деякий час Михайло Яловий був представником українського уряду в Москві. До речі сюди, у Москву, Михайло Яловий повертався і пізніше, проте вже не як політик, а як митець. Так, улітку 1923 року український клуб ім. Тараса Шевченка в Москві зорганізував Михайлу Яловому літературну вечір, під час якого автор читав свої тексти й жваво обмінювався зі слухацькою аудиторією думками про сучасну українську поезію. Яловий відвідував Москву й пізніше – принаймні, у секретних спецдонесеннях Соловецького відділку ББК ОГПУ знаходимо такі свідчення П. К. Солодуба: “Ялового я бачив у Москві останнього разу в 1929 р.” [7, с. 113]. Зі спецдонесення П. К. Солодуба від 14 травня 1934 року дізнаємося також про те, що Михайло Яловий приїздив і до Ленінграда: “Шумський прибув (до Ленінграда) десь у жовтні чи листопаді (1932 р.) і деякий час мешкав у мене на квартирі. Почалися відвідини "гостей". Часто приїздив тов. Гринько, нерідко т. Лебідь, приїздили Максимович, Досвітній, Яловий, Волох, Яворський” [7, с. 178]. Саме через це під час судової справи Михайлу Яловому, окрім інших звинувачень, було висунуто також звинувачення в “шумськізмі”.
Після встановлення радянської влади Михайло Яловий разом з Василем Елланом-Блакитним, своїм добрим другом і однодумцем, видавав газету «Боротьба». Працюючи в Харкові, він мешкав спочатку на вулиці Басейній – у одній квартирі з сім’єю Михайла Полоза (з 1920 р. – член КП(б)У, в 1920-х роках – нарком фінансів УСРС, перегодом був репресований). Іван Сенченко згадує, як одного разу заходив до Ялового в гості. Того вечора до них завітала також співачка Захарченко й була гарна вечірка [10, с. 552]. Потім, із 1925 року, як і більшість письменників, Михайло Яловий переселився до славнозвісного будинку «Слово» (сучасна вул. Культури, 9). Його квартира № 30 містилася у третьому під’їзді на другому поверсі. Там Яловий жив із своєю дружиною Л. Є. Вовчик-Блакитною (вдовою Еллана-Блакитного) та пасербицею Маєю Вовчик-Блакитною. Після арешту Михайла Ялового в цій квартирі поселили письменника Л. А. Юхвіда [див.: 3, с. 535]. Кажуть, що Михайло Яловий дуже любив будинок «Слово» і часто сонячними ранками сидів на колодах, складених у дворі, підставивши під теплі промені свою лисіючу голову, чепурно поголене лице, та мугикаючи собі під носа популярний на той час гіт:
Скоро солнечное лето,
Чьи-то сбудутся мечты,
Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты
Ароматные цветы! [11, с. 59]
ІІ
Юліан Шпол-футурист
У 1921 році спільно з Михайлем Семенком та Василем Алешком Юліан Шпол засновує «Ударну групу поетів-футурустів». Власне кажучи, поетичний дебют Юліана Шпола відбувається саме 1921 року в альманасі «Жовтень». Крім того, Юліан Шпол публікував свої твори в часописах «Всесвіт», «Знання», «Червоний шлях» (тут молодий автор деякий час працював заступником головного редактора), у робітничій газеті «Пролетар», футуристичному альманасі «Семафор у майбутнє», збірниках «ВАПЛІТЕ».
Як писав Анатоль Цебро, він же – незмінний лідер українських футуристів Михайль Семенко, спочатку на “хисткий футуристичний ґрунт” ступили Олекса Слісаренко, Володимир Яровенко, Василь Еллан, Василь Алешко. А трохи “пізніше з’являється блискучий деструктивний талант Юліан Шпол, майстер футуризації форми й особливо змісту в психологічній надбудові останнього” [26, с. 42].
Наслідком майже дворічної співпраці з футуристами стала єдина поетична збірка Юліана Шпола «В?рхи» [див.: 16], що вийшла в світ 1923 року в футуристичному видавництві «Гольфштром». Про поезії, вміщені в цій невеличкій 48-сторінковій збірочці, професор Олег Ільницький говорить зокрема таке: “Більшість творів стосується теми змін. Як і інші футуристи, Шпол зрікається старого світу й закликає зневажених та знедолених відродитися в ім’я сміливого нового завтра. […] Один цикл із п’яти коротких віршів стилістично перегукується з Павлом Тичиною, чий вплив навзагал відчувається повсюдно. Це монтаж із нечітких образів, подекуди гротескних і брутальних, які є мішаниною тем релігії, революції, природи та індустрії” [5, с. 318]. Підбиваючи підсумок, професор Ільницький справедливо зазначає, що “збірка «В?рхи» не вивела української футуристичної поезії в незнані води, але вона корисний приклад до розуміння загальників футуризму” [5, с. 319].
Що ж до тогочасної літературної критики, то Шполова книжечка здобулася лише на кілька скромних рецензій. Була й одна рецензія, написана у відверто глузливому тоні – рецензент пропонував авторові назвати свою збірку не «В?рхи», а «Рачки» [див.: 8]. Цим рецензентом був Сергій Пилипенко. Щоправда, відгук Пилипенка аж ніяк не може претендувати на об’єктивність, оскільки між ним та Юліаном Шполом склалися досить напружені стосунки, що трохи перегодом вилились на сторінках преси в досить гостру дискусію.
ІІІ
Літературна дискусія
У 1925 році Яловий разом з Олексою Слісаренком та Миколою Бажаном переходить до «Гарту». Щоправда, у лавах цієї “пролетліторганізації” Михайло Яловий перебував недовго. Вихід Ялового з «Гарту» й беспосередня участь у створенні Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) супроводжувалися досить гучною дискусією, що розгорнулася на сторінках «Плужанина», який був органом спілки селянських письменників «Плуг», та газети «Культура й побут». Опонентом Ялового в цій дискусії виступив Сергій Пилипенко, що на той час очолював «Плуг».
Покинувши лави «Гарту», Михайло Яловий та його колеги взялися за справу створення елітарної, високоякісної літератури. На думку Ялового, митець не мусить займатися агітаторською, масовою роботою, яка йде авторові тільки на шкоду, заважаючи його подальшій еволюції. “Перед членом пролетліторганцізації чи перед всією організацією в цілому, – пише він, – тепер вже не може стояти з такою актуальністю завдання втягувати найширіші кола, низові маси в літорганцізацію й командувати ними через числені філії при всіх сельбудах і клубах. Навпаки – вибрати те, що вже з цієї маси виросло, скупчити його, організувати, скерувати його в бік літпродукції, в бік продукційного удосконалення – ось тепер яке безпосереднє, конкретне постає завдання” [24]. З огляду на це він пропонує «Гарту» “не напинати на себе відповідальної вивіски "письменників"”, а також висловлює думку про доцільність реорганізації «Плугу» й «Гарту» “в широкі масові організації мистецької самоосвіти і тим дати молоді вихід на шлях літературно мистецької учоби без "письменницької" полуди на очах” [25].
На це Сергій Пилипенко, кепкуючи, відповів: “Що ж, товаришу, і ми такі письменники, як ви академіки. Може, теж не напиналися б, щоб часом не теє?” [9, с. 1].
Загалом, стосунки між ВАПЛІТЕ й «Плугом» весь час були досить напружені: і “академіки”, і плужани шкилювали одні з одних, як могли. Приміром, у першому числі «Плужанина» за 1926 рік на “веселій сторінці” [див.: 2] з’являється анонс «Концерта-монстра» за участю “найвидатніших наших музикально-вокальних українських сил”. Пропонований публіці концерт складається з трьох відділів, де більшість музичних партій на роялі виконує Хвильовий. Дістається “на горіхи” Іванові Сенченку, Павлу Тичині, Дмитру Фальківському, Миколі Зерову та іншим. А третім пунктом першого розділу в концерті анонсується декламація «Достиг я высшей власти», яку має виконати Михайло Яловий (у відповідному вбранні президента ВАПЛІТЕ). Афіша завершується такою реплікою:
Весь чистий прибуток від концерту піде на купівлю шклянок і самовара для гостей і членів ВАПЛІТЕ. Замовлення на квитки висилайте до «Веселої сторінки» журналу «Плужанин». Там же приймаються і пожертви на збудування помешкання ВАПЛІТЕ.
IV
Ліквідація ВАПЛІТЕ
й “покаянний” лист “трьох мушкетерів”
Коли виникла Вільна Академія Пролетарської Літератури, Михайло Яловий став її першим президентом. Проте невдовзі, після появи так званого “політичного недовір’я” і жорстоких нападок на ВАПЛІТЕ з боку офіційної критики та інших організацій, Яловий, Хвильовий та Досвітній були змушені вийти з організації. “Три мушкетери” (як охрестили їх друзі) хотіли бодай у такий спосіб урятувати Академію. Ця подія мала неабиякий резонанс ще й через те, що комуністів, членів партії – Хвильового, Ялового й Досвітнього – було виключено з ВАПЛІТЕ начебто без жодних на те підстав. Тому Микола Куліш пише до Відділу Преси ЦК КП(б)У таке офіційне пояснення: “Під час літературної дискусії т. Хвильовий, а згодом і т. т. Яловий і Досвітній прийшли до помилкових тверджень, що набрали далі суто політичного значення і поставили літературну організацію ВАПЛІТЕ в таке становище, що 1) вона могла стати (і таке враження вже склалось) резонаторам політичних суперечок та загострень, що приховано точились до цього часу десь в партійних колах в справі національної на Україні політики і 2) утворили несприятливі умови для літературної роботи членів ВАПЛІТЕ (особливо безпартійних) і цілої організації” [1, с. 236].
4 грудня 1926 року “три мушкетери” пишуть першого “покаянного” листа [14, т. 2, с. 820–822], де майже дослівно переказують тези червневого пленуму ЦК КП(б)У та зрікаються орієнтації на Європу й хвильовістської теорії боротьби української та російської культур. “Лист настільки тримається червневих тез, – писав про нього Юрій Шевельов, – що сприймається майже пародією. Не виключено, що він так і був замислений” [15, с. 146].
V
Мистецьке й довкола мистецьке
Михайло Яловий мав чудові організаторські здібності. За часів його редакторської праці у видавництвах «ЛіМ» («Література і Мистецтво») та ДВУ («Державне Видавництво України») ці видавничі структури процвітали. Як же вдавалось Яловому замовляти й видавати книжки? Ось історія видання роману Олекси Слісаренка «Хліб».
Слісаренко написав свій текст “на парі” з Яловим. Одного разу Слісаренко та Яловий пили каву в кав’ярні «ПОК» (вул. Сумська) і Михайло обмовився, що йому, як видавцеві, дуже потрібен роман про хліборобів та організацію колгоспів. Олекса пообіцяв йому написати цей роман упродовж місяця за тієї умови, що видавництво заплатить за роботу подвійний гонорар. Яловий зловив Слісаренка на слові, відразу ж повів його до редакції й підписав з ним угоду. За місяць Слісаренко з’явився з рукописом. Михайло Яловий виплатив йому гонорар, і вони, разом із великою компанією, знову подалися до кав’ярні «ПОК», де Олекса зізнався, що над тим романом він працював уже більше, ніж півроку, і саме його закінчував, не знаючи, де б видати. Компанія дуже сміялася: от, мовляв, як хвацько Слісаренко обвів Ялового довкола пальця. Яловий теж сміявся, проте раптом сказав: “Ех ви, дурки! Не дасте навіть доброї справи зробити, допомогти письменникові! Я ж знав, що роман уже майже готовий, мені Майк [Йогансен. – О. У.] казав!”. Слісаренко образився й назвав Михайла “соціалістичним філантропом”, а той жартома пояснив, що таким чином він підписав уже кілька угод і тепер матиме гарні книжки, оскільки справді переймається продукцією свого видавництва й не хоче халтурити, як інші [див.: 13, с. 160–161].
Яловий був дуже різнобічною людиною. Так, разом зі своїми друзями Майком Йогансеном та Миколою Хвильовим він брав участь у роботі спеціальної комісії, що працювала над створенням славетного “харківського” правопису 1928 року. Співробітниками цієї комісії було також чимало видатних науковців, з-поміж яких Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський, Всеволод Ганцов та інші.
Крім того, Яловий устиг спробувати себе і в кінематографі. Під ту пору кіно користувалося в українських письменників неабиякою популярністю: сценаристами й редакторами були Дмитро Бузько (за його сценарієм знято фільми «Отаман Хмель» і «Лісовий звір»), близький приятель Ялового Олесь Досвітній, що створив сценарій фільму «У павутинні», а також Микола Бажан, Дмитро Фальківський, Ґео Шкурупій, Юрій Яновський, Майк Йогансен [див.: 6, с. 100].
VI
«Золоті лисенята» – найкращий твір Юліана Шпола
Доробок Юліана Шпола не такий уже й великий. Він є автором згаданої поетичної збірки «В?рхи» (1923), комедії «Катіна любов, або будівельна пропаганда» [див.: 20] (1928), оповідань «Три зради» [див.: 21] (1925), «Червоний перстень» [див.: 22] (1925), «Веселий швець Сябро» [див.: 17] (1930), поезій «Експромт перед передовою», «Заізмилась земля», «Запудриться осінь», «Обсмикали, общипали», «Рванули і стали», «Розмріяною ходою», «За червоними дукачами» тощо. А, певно, найліпшим твором Юліана Шпола є роман «Золоті лисенята». Він виходив у світ двічі – 1929 року (накладом 3000 прим.) [див.: 18] та 1930 року (накладом 5000 прим.) [див.: 19].
«Золоті лисенята» – це роман про революцію та боротьбистів, з нахилом до психологізму. Твір має дві сюжетні лінії з усілякими “родзинками” та загадками, що розв’язуються вкрай несподівано. Головний герой мусить знайти повстанський загін і провести агітаційну роботу, доки повстанці не розійшлися по домівках. За короткий час своєї подорожі юнак встигає закохатися, потрапити в полон і дивом урятуватися від смерті. Із другої сюжетної лінії читач дізнається про підпільне життя, секрети конспірації, про підготовку терористичного акту та його провал. Усіх героїв роману єднають революція, любов та ще “золоті лисенята” – пустотливі промінчики сонця, що з’являються на початку нового дня.
Свого часу рецензент «Золотих лисенят» Фелікс Якубовський відзначив “багатостильність” цього роману, підкресливши його символічність, психологічну напруженість і “експресіоністичну проречистість” персонажів. Якубовський порівняв «Золотих лисенят» із «Блакитним романом» Гната Михайличенка [див.: 23]. У цей твір, – справедливо казав критик, – автор уклав “багато праці, а головне – любові, глибокої та справжньої творчої любові”.
VI
Загибель
12 травня 1933 року Михайла Ялового заарештували. Юрій Смолич пригадував, як того дня вони з Яловим, Вражливим і Йогансеном ходили разом на прогулянку через Шатилівські яри й пили на стадіоні каву з тістечками. Кава з тістечками була улюбленою стравою Ялового – він міг пити її по десять разів на день. Увечері точилися розмови про літературу, про більярд, про полювання, було багато сміху, адже Йогансен недарма вважався неабияким дотепником. Потім Михайло Яловий запросив Василя Вражливого та Григорія Епіка, що його вони зустріли на подвір’ї будинку «Слово», до себе на преферанс. Але замість гри Вражливий та Епік стали “понятимі” під час арешту Ялового [див.: 12].
Наступного дня, тобто 13 травня 1933 року, застрелився Микола Хвильовий. У своїй передсмертній записці він сказав: “Арешт ЯЛОВОГО – це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію ЯЛОВОГО відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий…” [14, т. 2, с. 889].
31 травня 1933 року Михайла Ялового, як “контрреволюціонера”, виключили з лав КП(б)У, оскільки він начебто мав на меті створити фашистську організацію, що ставила перед собою завдання повалити радянську владу. Його звинуватили в шпигунській діяльності на користь Польщі, у підготовці замаху на Павла Постишева й засудили на 10 років виправно-трудових таборів. Проте Яловий винним себе не визнав. Письменник був засланий на Соловки. У багатьох довідкових виданнях помилково вказано, що Михайло Яловий помер улітку 1934 року на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. Насправді, за вироком судової “трійки” УНКВС Ленінградської області він був розстріляний 3 листопада 1937 року (Свірлаг ОДПУ, м. Лодейне Поле; за іншою версією – в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом; принаймні мої колеги з Росії, упорядники соловецького мартирологу, запевняють, що Ялового поховано в братській могилі саме тут разом з великою групою української інтелігенції). 19 червня 1957 року справу та вирок щодо Ялового було скасовано за “відсутністю складу злочину” [див.: 4, с. 482–484].
Література
1. Ваплітянський збірник. Вид. 2-е, доп. / Під ред. Ю. Луцького. – Торонто, 1977.
2. Весела сторінка // Плужанин. – 1926. – № 1. – С. 31.
3. Дукина Н. На добрий спомин… Повість про батька. – Харків, 2002.
4. З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій / Упор. О. Г. Мусієнко. – Київ, 1991. – Вип. І.
5. Ільницький О. Український футуризм. 1914–1930 / Пер. з англ. Р. Тхорук. – Львів, 2003.
6. Історія української літератури ХХ століття. Книга перша (1910–1930-ті) / За ред. В. Г. Дончика. – Київ, 1993.
7. Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. – Київ, 1998. – Т. ІІ.
8. Пилипенко С. [Рец. на: Юльян Шпол. В?рхи. – Київ; Москва; Берлін, 1923] // Червоний шлях. – 1923. – № 4–5. – С. 280–282.
9. Пилипенко С. Свідома провокація чи несвідома дурість // Плужанин. – 1926. – № 1. – С. 1–2.
10. Сенченко І. Оповідання. Повісті. Спогади. – Київ, 1990.
11. Сенченко І. Подорож до Червонограда. – Київ, 1973.
12. Смолич Ю. ВАПЛІТЕ і я // Літературна Україна. – 1987. – 1 жовтня.
13. Смолич Ю. Рассказы о непокое. Страницы воспоминаний об украинской литературной жизни минувших лет. – Москва, 1971.
14. Хвильовий М. Твори: У 2 т. – Київ, 1990. – Т. 1–2.
15. Шерех Ю. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: Три томи. – Харків, 1998. – Т. ІІ. – С. 136–184.
16. Шпол Ю. В?рхи. – Київ; Москва; Берлін, 1923.
17. Шпол Ю. Веселий швець Сябро // Літературний Ярмарок. – 1929. – № 12. – С. 321–339.
18. Шпол Ю. Золоті лисенята. – Харків, 1929.
19. Шпол Ю. Золоті лисенята 2-е вид. – Харків, 1930.
20. Шпол Ю. Катіна любов або будівельна пропаганда. – Харків, 1928.
21. Шпол Ю. Три зради // Всесвіт. – 1925. – № 11. – С. 2–3.
22. Шпол Ю. Червоний перстень // Знання. – 1925. – № 26 – 27. – С. 5–6.
23. Якубовський Ф. [Рец. на кн.: Шпол Ю. Золоті лисенята. – Харків, 1929] // Життя й революція. – 1929. – № 5. – С. 157–159.
24. Яловий М. На правдивому шляху // Культура і побут. – 1926. – 17січня.
25. Яловий М. Хай живе «Гарт» і «Плуг» // Культура і побут. – 1926. – 31січня.
26. Anatol’ Cebro [Михайль Семенко]. Futuryzm v ukrajins’kij poeziji (1914–1922) // Семафор у майбутнє. – Київ, 1922 (Май) – С. 40–43.
Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
Пошук по сайту
всі публікації
І