- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
Тисячу разів дурячи себе могли вони гукати - "Дивіться на Схід" - як Хвильовий. Або як Гоголь - "Москва - моя родина!", але їх кров і кости проти того бунтувалися.
Д.Донцов. Дві літератури нашої доби.
У 20-х роках надзвичайно гостро прозвучало питання: "Як заступити провінціяльний патос "гопаківсько-шароварницької неньки" у всеобіймаючий патос сильних рас, що творить епохи в життю людства?" (Донцов, 1958; 102). Відповідь мала дати літературна дискусія, що "сконцентрувала у собі енергію полемічних збурень на терені мистецтва і життя, загострила громадянське сумління, порушивши найсуттєвіші питання: бути чи не бути українській літературі і культурі загалом як повноцінному суверенному явищу в контексті світового духовного розвитку" [Ковалів, 10].
Та відповідь - у мистецьких уподобаннях тогочасних письменників, романтичність художніх світів яких, безперечно, є осяжнішою від постульованого теоретичними засадами дискусії 1925 - 1928 років, у яких фігурує також і термін "романтика" у поєднанні з реаліями й сутностями (як, наприклад, поняття "загірна комуна"), що іманентно мистецьких глибин й особливостей наголошеного феномену не покривають. Власне, й витоки своїх творчих уподобань романтик - апологет "азіатського ренесансу" М.Хвильовий шукає скрізь, але не "вдома", де ця стильова течія й світовідчувальний напрям мають довгу і аж ніяк не колапсовану підневільністю України історію. У цьому контексті доречно було б згадати іще одного предтечу "романтики вітаїзму" - український за духом і формою неоромантизм.
Це з одного боку. А з іншого - тоталітарний тип мислення, що сформувався на той час у культурній, а отже й у літературознавчій площині і заперечував існування поглядів, відмінних від офіційно декларованого. У періодиці з'являються тези на кшталт легендарної Скрипниківської: "Що менше мистецтва в мистецькому творі, то цей твір менш шкідливий" [Скрипник, 38]. Психологізація сюжету, абстрактність образного світу, самобутні національні характери - ці особливості мистецького твору оголошено поза законом, піддано однозначному осудженню і цькуванню, адже "Чиста художність - це провінція у ставленні до формальних питань літератури" [Редінг, 39].
Донцов констатує, що відбувся розкол на "письменників з талантом (серед яких називає і Хвильового, і Михайличенка) і загал, що "шукає галасливо нових форм, але забуває, що смілий жест творця не те саме, що чудернацький скок кловна, та що завдання поета не лише опанувати форму, але й пристосувати її до змісту. Що ж до змісту, то тягар старого сентиментального світогляду апостолів "краси" тяжить і над "новими", як би вони себе не звали, поетами будуччини, чи комуністами" [Донцов, 1958; 62]. Проблему критик бачить у тому, що останні "збудовати динамізм своєї творчості на запозичених російсько-комуністичних мотивах - не вдається, угрунтувати його на національній стихії не можуть. На заваді - брак оригінальности в їх творчості, що рабськи малпує московську і не може розрізнити поняття революція від революції московської, а крім того майже повна відсутність динамізму в старім національнім українськім письменстві, до якого вони проти волі вдаються, вертаючи до "рідної хати". Все те приневолює їх вічно хитатися між селом і містом, між теоретичним, розумовим прийняттям комунізму і чуттєвим його відкиненням, що цілій їх нібито динамічній творчості надає відпечаток чогось в'ялого, нерішучого, штучного і зовсім непереконучого" [Донцов, 1958; 62].
Цю "хитавицю" між розумом і чуттям констатують найбільш прогресивні сучасники. Так, Микола Хвильовий зазначає: "Літературна доба наша своєю діаметральною протилежністю подібна до тієї, яку сотню літ тому пережила молода тоді буржуазна Німеччина. Великі поетичні генії Гете, Шиллер, Гейне були свої люди в науці, а філософи часом чарівними поетами. Ми лірики, але повинні стати мудрецями" [Легкосиня даль, 36]. У цьому письменник вбачав проблему "активного романтизму" (як він його називає). Цей новий напрямок він чітко протиставляє "пануючому тепер в нашій літературі натуралізмові, офіційно рекомому "монументальним непорозумінням" [Легкосиня даль, 36]. Дивує, як точно спрогнозував Хвильовий, у що переросте "соціальне замовлення" на суцільний оптимізм і обов'язкову поляризацію типу добро - зло, "червоні" - "білі": у виродження глибинного таланту Тичини, у цькування духовної прози Загребельного, нарешті, у засилля на українській сцені "недалекої" драми "речника доби" Корнійчука… Страшні, безповоротні наслідки фізичних і моральних репресій у двадцятих можна було ще попередити.
Так виникає Вапліте (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Заснована 20 грудня 1925 року в Харкові. Ліквідована 14 січня 1928 року. До неї ввійшли М.Яловий, М.Хвильовий, О.Слісаренко, Г.Епік, О.Довженко, П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, М.Йогансен, І.Дніпровський, А.Любченко, О.Копиленко, В.Вражливий, О.Громів, А.Лейтес, Д.Фельдман, М.Майський, О.Досвітній, М.Куліш, Ю.Смолич, Ю.Яновський…
Більшість із цих письменників були надзвичайно відомими і популярними, усі обстоювали свої переконання. "Незважаючи на те, що політика була одним з головних стимулів до заснування й діяльності Вапліте, і також головною причиною її розв'язання, характер цієї літературної групи залежав у рівній мірі від особистостей її членів і їх мистецького світовідчування" [Легкосиня даль, 36].
Саме романтичне світовідчування проектується на роздвоєння свідомості автора, відображується у протистоянні розуму і чуття: "Тут приходять в гру суперечності вищого порядку: "земля" з одного боку, "голота" та "Ленін-антихрист", червоний папа - з другого (Тичина), "українська голуба Савоя" - і "московська культура", "українська гострореальність" - і російська комуна (Валер'ян Поліщук), свій Месія - і чужий Месія (Коряк), Україна і "Юг Росії" (той самий Поліщук) - ось у яких суперечностях, мов у зачарованому колі, б'ється "двісті-розіпята" душа" [Донцов, 1958; 85].
Тенденція романтичного світовідчуття характерна для переважної більшості митців 20-х років. Микола Хвильовий сповідався: "Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який зараз не в моді. Я, пробачте за вольтер'янство, - я […] романтик! Саме відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе" [Хвильовий, 17].
Для Д.Донцова очевидним є той факт, що "романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила не з неба, а з грішної своєї романтичної землі, овіяна її чаром, з любові до неї, надихана глибоким патріотизмом, все одно, якою барвою закрашена, ціла романтика грізного і чарівного степу" [Донцов, 1942; 6].
Називаючи Миколу Хвильового "полудневим романтиком" [Донцов, 1942; 5], дослідник підкреслює, що митець скрізь декларував жорстоку сатиру на сучасну дійсність, тугу за новою людиною, протест і заклик: "В стилі його творів, саркастичнім, агресивнім, наллятім непохитним переконанням і горінням, напруженою думкою, кпинами зі снобів і філістерів, сміливим відслоненням трагічних і глибоких проблем не лише нашої дійсності, як людина і середовище, одиниця і загал, партикулярне і загальне, любов і насильство, романтика і реалізм" [Донцов, 1942; 20-21].
Тільки розвиток людяності є справжня культура - таку думку культивував у своїх працях теоретик німецького романтизму Фрідріх Шлегель. Прагнучи утвердити українську культуру як "справжню", істинну і на часовій осі, і в загально мистецькій площині, Микола Хвильовий висунув власну теорію обґрунтування сучасного йому літературного процесу - "романтики вітаїзму", "активної романтики", вочевидь пам'ятаючи, що "ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет "романтичної" доктрини, яка не мала своїх фанатиків, але також і не перемагала та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч на один крок уперед" [Донцов, 1993; 443].
Водночас, варто зауважити, що "таких нот не чути в російській революційній поезії... не було розбрату між думкою і чуттям" [Донцов, 1958; 63-64]. Це підтверджує і знамените гасло Миколи Хвильового "Геть від Москви", проголошення якого стало початком кінця - не врятували ні публічні покаяння лідерів угруповання - Досвітнього, Хвильового, Ялового, ні навіть ліквідація ВАПЛІТЕ під тиском адміністративно-бюрократичного пресу. Однак, що, на думку багатьох дослідників, найголовніше, ВАПЛІТЕ залишило по собі видатний літературний доробок і "маркантний напрямок, який Хвильовий охрестив "вітаїзмом". Це найперш гасло, ніж естетична теорія, але воно перегукувалось з "вітаїзмом" польського "Скамандра" і було продовженням модернізму з його прозахідною орієнтацією і неоромантичним барвленням" [Луцький, 114]. Це також була спроба "обґрунтувати романтичну стильову течію в жовтневій українській радянській поезії (В. Еллан- Блакитний, В.Чумак, О. Влизько, М.Бажан)" [Ковалів, 22].
У листі до редакції "Культури і побуту" (1926) Микола Хвильовий дає таке пояснення термінів "азіатський ренесанс" і "романтика вітаїзму": "оскільки боротьба проводиться зараз під гаслом соціальних процесів і їхніх впливів на літературно-мистецький рух, остільки і варт чинити "азіатський ренесанс". Бо й справді, що визначає вжиті мною терміни? Не що інше, як певну мистецьку школу. І тільки!" [Легкосиня даль, 22-23]. Як слушно зауважив Юрій Шерех, оцінюючи хаотичність памфлетів М.Хвильового, "гра "хаотичність" була демонстрацією "романтики вітаїзму [...] вона була не тільки природна, але й програмована, не тільки стихійна, але й зорганізована. Хвильовий справді вірив у те, що порох є ще в романтичних порохівницях і Дон Квізадо живий" [Шерех, 1993; 321].
Так романтична модель минулого наклалася на ситуацію в Україні пореволюційних років. Революція 1917-го та її наслідки переосмислювались творчою інтелігенцією у ключі загальноєвропейського мистецького процесу. Ю.Яновський звертається до творчості "Едгара По, Тенісона, Бровнінга, Шеллі, Кіплінга… Надзвичайні мистці, володарі романтичного слова, я читав їх із захопленням" [Легкосиня даль, 122]. А.Любченко у листі до М.Хвильового піднімає болючу проблему другорядності, дублювання: "Колись один із менестрелів тієї ж країни романтично співав про Захід:
А там десь голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж
(М.Рильський. "Синя далечінь"(1922)).
Якщо він і мав рацію, то тільки зокрема це стосується до прекрасної спадщини, що лишилась нам від буремних днів Робесп'єра і Марата. А зараз... Я вже казав, що зараз червонію. Ми тут живемо за рахунок колишньої слави, і тільки нечувані, могутні метаморфози Східнього Ренесансу підбадьорюють нас, заохочують, зроджують надію до нових, сміливих вчинків" [Легкосиня даль, 133].
Звичайно, мистецький процес 20-х років ХХ століття не був простим наслідуванням старих європейських традицій. Він творчо використовував цінні надбання минулого, але будував принципово нову літературну школу. Бунт, повстання великого художника за всіх часів ставав передвісником великих зрушень не тільки в царині мистецтва, а й у соціально-філософській системі. Інтуїтивне, глибинне почуття дозволило багатьом митцям побачити трагічність ситуації, що склалася: як і Французька буржуазна революція, жовтневий переворот захлинувся ріками крові. І тут очевидні мистецькі паралелі, адже "сама Українська революція діє у Хвильового в перуках Французької і, мабуть, не тому, що серед предків автора були й французи, а тому, що якщо революція, то обов'язково - Франція. Бо ж і сама вона, українська революція, вдягалася "спогадами" про ту, первісну. Тому так густо напахчено революційними запахами імен Nikolas, Огре, Карно, Анарх, Б'янка, Сайгор. Уся Європа й, більше, вся європейська література бере участь у цій комунарській, всеукраїнській Червіньковій революції" [Плющ, 145]. Та все ж розв'язка кривавої бійні закономірна - бунт заздалегідь був приречений на невдачу. Як слушно зауважив О.Солженіцин, "революція - це палаюча хвороба і катастрофа. Це розмах від великих, високих надій і обмеженості первинних завдань - до цілковитої руйнації країни, всезагального голоду [...] народної втоми, нудотної байдужості, і гірше - до озвіріння, до атмосфери всезагальної ненависті, [...] пориву найпервісніших інстинктів, до розпаду національного характеру і псування мови" [Солженицин, 209-210]. Заздалегідь катастрофічним був і Азіатський Ренесанс. Хоча Хвильовий трактував його як певну мистецьку школу, та школа ця замкнулася в трикутнику: Національне Відродження - марксистсько-ленінська ідейність - західноєвропейська цивілізація. Глибока прірва невідповідності між цими системами вирішила долю Східного Ренесансу, а заодно і сотень митців цієї епохи - епохи Розстріляного Відродження.
Донцов Д. Микола Хвильовий. - Б.М., 1942; Донцов Д. Націоналізм // Історія філософії України .- К., 1993; Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Торонто: Гомін України, 1958; Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925-1928 рр. - К., 1990; Легкосиня даль: Ваплітянський збірник / Упор. Юрій Луцький. - Нью-Йорк: Пролог, 1963; Луцький Ю. Роздуми над ВАПЛІТЕ // Сучасність. - 1993. - №12;
Плющ Л. 1-3, але Кантор мав рацію // Сучасність. - 1993. - №10; Редінг Оскар. Бур'яни провінції // Нова Генерація - 1930. - №2. - С.34-39; Скрипник Л. Література // Нова Генерація. - 1929. - № 5; Солженицин А. Черты двух русских революций // М.: Новый мир, 1993; Хвильовий М. Сині етюди. - К., 1989; Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. - К.: Дніпро, 1993.
Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
Пошук по сайту
всі публікації
