- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
У французького гуру сучасних українських кишенькових інтелектуалів є прекрасні слова про пластмасу: „А може, людський геній з винаходом пластмаси справді знайшов таку незнищенну речовину – ту, що розриває цикл взаємного обернення світових субстанцій через гниття і смерть?” І якою повинна бути поезія – та стихія, котра чи не з подібного „обернення” черпала й інколи продовжує черпати собі енергію, створюючи метафізичні ілюзії та переживання такої плинності? І якою повинна бути творчість, світоглядні засади котрої стільки віків базувалися на такій креативності? Навряд чи нині існують обов’язкові та незаперечні істини щодо цього. Принаймні нав’язливе їх пропагування здебільшого нічого не пояснює, натомість тільки зводить на суб’єктивні манівці, де притаїлися сумнівні ієрархії, канони, приватні правди та інші вади, що намагаються переконливо свідчити про сучасний світ.
Міркування про пластмасу – в контексті поезії – можуть здатися безглуздими (а чому б їм і не бути безглуздими?). Пластмаса – це не лише (даруйте за штамп) науково-технічний прогрес, а супервиклик епосі та історії романтизму, туманам і зорям символізму, етнографії народництва, модерністській душі та неврозам, екзистенціальним копирсанням у нутрощах свідомості. Пластмаса – це метаметафора докорінних світоглядних трансформацій, можливість нового режиму мови, що відображує актуальні та активні речі, без яких немислиме сучасне життя, так само як, скажімо, в епоху переселення народів воно було немислиме без понять спис, лук, меч.
Сучасна світова література як ніколи раніше далека від літератури, від літературності – тієї ознаки, що засвідчує письменницький професіоналізм, стиль, жанри... і ще багато інших речей, які тривалий час означували її виробництво. Сумнів викликає роман, бо він створюється як наперед поставлене автором завдання; сумнів викликає сонет, його млява версифікаційна логіка; сумнів викликає усе, що підкреслює літературність, її чіткі правила, її графік, коридори та ймовірність творення. Сумнів викликає все, що сковує свободу письма. Недарма сьогодні з таким підвищеним інтересом читаються, скажімо, „необроблені” і „невилизані” мемуари...
Не знати, якою повинна бути новітня (українська поготів) поезія. Не можу визначити, чи вона геніальна, чи бездарна, чи увійде до золотого фонду класики, чи зостанеться у пам’ятках літератури. Це не цікаво. Вона викликає велику симпатію, бо пропонує нову картину мови, таку незвичну і неможливу раніше, таку непоетичну – і через це прекрасну! Нарешті дочекалися – українська поезія також вступає в епоху пластмаси – вступає після тривалого націєтворчого палеоліту, після всіх отих ідіотських аплодувань зали поетові (це, між іншим, засвідчує не рівень „духовності”, а те, що ми й досі інколи перебуваємо в ХІХ столітті).
Ярослав Гадзінський, який дебютує цією збіркою, належить до тих авторів свого покоління, котрі перебувають у пошуках нової поетичної мови, котрі до поезії активно залучають нові поняття і смислові пласти, здійснюють шляхетну місію осучаснення поетичного словника. Якщо порівняти словник Ярослава Гадзінського („хакер”, „гель”, „мікросхеми”, клеми”) зі словником українського поета середини ХХ століття, виникне враження, що між ними лежить кілька століть. Ще напочатку
90-х про такий словник можна було тільки мріяти. Бо ще надто глибоко сиділи в печінках ненька-Україна, шістдесятники та інші діла.
Звісно, поезія молодих може викликати скепсис через формальну недовершеність, а інколи іронію через надмірну серйозність. Але саме така „розхристаність”, „вайлуватість”, „нарочитість” викликає значно більше поваги, ніж „гарна”, „рівна”, „причесана” поезія, яку, виникає враження, пишуть не живі люди, а роботи. Так чи ні, але сам тонус цієї поезії є сучасним, інноваційним; новітні українські поети як ніколи раніше звільнені від традиції, хоча її сліди також відчутні в їхніх текстах. Вони, скажу вам, по вуха в новій мові, і цього дару Божого інколи не відчувають.
А ще – вони живуть у прекрасний непоетичний час. Ті творчі „теракти”, які на початку ХХ століття здійснювали Павнд, Еліот, Аполлінер, Сандрар, а потім сюрреалісти і концептуалісти, перебуваючи в наполегливих пошуках нової радикальної естетики, сучасна доба супермаркетів, глобалізації та нету пропонує в різних пропорціях, у різних модифікаціях. І функція поета, вочевидь, криється не в креатині переживання (страху, страждання), вагання бути чи не бути, а в можливості стати такою собі „м’ясорубкою”, котра синкретизує речі, надаючи їм цікавого й неординарного співвідношення, в можливості бажати чи не бажати. Йдеться про те, що нас, читачів, ковбасити має не стільки творчість і переживання-страждання автора, скільки новий тип репрезентації, котру він пропонує.
Саме в такому ключі необхідно мислити назву збірки Ярослава – штрих-код України. Вона не лише змінює ракурс бачення наших національних, соціокультурних, географічних тощо умов, а й подає їх незаангажовано, без риторики, патетики, ідеології та національної фразеології. У поезіях Ярослава також присутні коди національних, техногенних, екзистенціальних проблем, але вони не є домінуючими, отже позбавлені ідеологічного статусу.
Рівноправними „громадянами” його поетичної країни є птахи і телефони, дроти і метелики, осіннє листя і арматура, бомжі і янголи, хмари і цемент та ще багато інших живих і неживих речей відомого й невідомого походження. Можливо, саме така опозиційність і є наскрізним сюжетом збірки Ярослава, що надає їй стабільного, енергійного ритму й темпу; інколи в цьому вчуваються елементи репу, інколи пробивається монотонний trip-hop.
Мій обов’язок сказати про ймовірні небезпеки, які чекають на Ярослава Гадзінського. Інноваційна стратегія експерименту та концептуалізму може бути мстивою, бо інколи призводить до статичності слова. Скажімо, футуризм Семенка я схильний розцінювати як геніальну, видатну поразку – поразку з великої букви, яка дала наступникам можливість почуватися вільнішими, розкутими. А Драчеві „мікрофони в криницях” нині відчутно поступаються перед магією прозорих рядків Вінграновського. Іншими словами, небезпека експерименту криється в тому, що він часто нівелює енергетичну свободу слова, нав’язуючи натомість схематичність; через це температура поетичного тексту здатна спадати. Саме пошук рівноваги між цими полюсами (енергетика й експеримент) є чи не найбільшим випробуванням для багатьох поетів.
Ярославові побажаю й надалі не відмовлятися від експериментальної стратегії, оскільки вона робить поезію сучасною і принципово неромантичною. Щодо енергетизму, то це залежить лише від нього самого, адже готових рецептів тут, зрозуміло, не існує.
Я не письменник постмодерніст і ніколи ним не був. Не називайте мене так.
Для тих, хто не знає як ставиться Сергій Жадан до Любка Дереша, до Венедикта Єрофєєва, до Спілки письменників України, до творчих спілок загалом, до постмодернізму, до українського футуризму і Семенка; хто не знає чого не вистачає українській літературі, чого не вистачає самому Жадану, що для письменника найбільший кайф, що він робить, лягаючи спати, що вчинить Жадан з Міністерством освіти, про що він не готовий говорити з широкою аудиторією, які поняття він сприймає скептично; і найголовніше – для тих, хто сумнівається, що цьому “застудженому горлу” можна вірити, власне, і публікується нижченаведана нарізка.
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
Пошук по сайту
всі публікації
